Горожанкін: Українські судді – справжні презервативи

Колишній арбітр Ігор Горожанкін дав інтерв’ю „Українському футболу”.

— У приватній бесіді ви сказали, що Віталій Годулян — чудова людина. Як охарактеризуєте його професіональні якості?

— 2009-го в матчі "Дніпро" — "Динамо" він призначив пенальті на останніх хвилинах у ворота господарів. "Віталику, навіщо? У цій країні й так не все просто. Ти хочеш, аби за тобою слідкували і спостерігали за кожним кроком?", — питаю. Якщо хтось думає, що судді в Україні — незалежні, то дуже помиляється.

Ось тобі приклад. На дворі 2000-й рік. Ігор Хіблін судить матч донецького "Металурга" та "Динамо", який завершується нульовою нічиєю, а я наступного дня їду до Сімферополя на матч "Таврія" — "Шахтар".

Лобановському здалося (!), що Хіблін не дав пенальті у ворота "Металурга". Привезли його до Києва, дали телефон і кажуть, аби мені телефонував.

Чую на іншому кінці дроту пригнічений голос Ігоря: "Крок праворуч, крок ліворуч — нам обом кінець". Відпрацював я чудово. На бровці стоїть Прокопенко й нічого не розуміє.

Я не даю "Шахтарю" перейти центр поля. Із трибун за цим спостерігає Ринат Ахметов. У перерві до нас у суддівську забігає начальник команди Євген Канана. "Я не зрозумів, що це таке…", — каже. "Женю, не сьогодні", — відповідаю. Я ж йому про шантаж не міг розповісти.

Колись у радянські часи почув розмову одного тренера та працівників федерації, який жалівся на те, що суддя відпрацював погано, хоч і отримав гроші…

Із того часу я перестав відчувати себе незалежним. На той момент для мене це стало шоком. Я зрозумів, що судді — справжні гумові вироби. Серед українських рефері на пальцях однієї руки можна порахувати порядних людей.